Щоранку він прокидався і сідав за свій письмовий стіл…Величний, дубовий, що вмостився в кімнаті і був у ній царем, що вдихав свіже повітря з розчиненого вікна, що ловив перші промені сонця на світанку…і проводжав день разом з молочним сяйвом місяця…Це був справжній письмовий стіл письменника, поета, публіциста…на ньому гартувалася правда, на ньому плекалася лірика для тих, хто дорогі серцю, розвінчувалися словом брехуни і безсердечні….Інколи напівпустий, а час від часу в хвилини натхнення мов снігом завалений кіпами паперу...Минали роки…все змінювалося: емоції, люди та й якість паперу…але одне залишалось незмінним…десь там в кутку…поряд з лампою буяли різноцвітом квіти… вони з ’ являлися, ніби не звідки…але щодня радували серце… --ти знов? --що? --нащо ти знов поставила цей віник на мій стіл…мені і так не вистачає місця… --але ж то гарно… --але ж я не баришня, шоб мені квіти щоранку дарувати…краще б ти кави мені в термосі принесла…а не оце…нащо воно здалося… Цей діалог продовжувався щоранку, щомісяця, щороку…Навіть, коли вона кудись їхала, то залишала на його столі хризантеми, що не один день радували око своїми барвами і терпким ароматом. А він…а він сердився та інколи брав ті квіти для своїх коханок, щоб шукати натхнення в нових…тілах… Писав…писав шедеври, писав статті на замовлення, але завжди десь там…поряд була вона…невидимим ароматом…наглядала…милувала око… Минали роки, відцвітали квіти в садку, відцвіла і вона… Настав ранок…прокинувся… а на столі пусто…і прийшло розуміння…лиш втративши щось зрозумієш ціність… Осіній ранок…букет жоржин на сірому камені…тепер моя черга люба… (Ірина Лагно)